Чи зможе путін перевершити рекорд кайзера Вільгельма? Це питання стає дедалі гострішим з наближенням 12 червня. Того дня нібито триденній “спеціальній воєнній операції” росії проти України виповниться 1 569 днів – довше, ніж тривала Перша світова війна.

Мало хто став би закладатися на швидкий мир, але перспективи завершення бойових дій раптом  покращали. Під час стриманих святкувань радянської перемоги в Другій світовій війні минулих вихідних путін сказав про власний руйнівний конфлікт: “Гадаю, справа наближається до завершення”. У поєднанні з переважно успішним перемир’ям на час свята це свідчить про зміну підходу російського керівництва. кремль нині відступає – у воєнному, економічному, політичному, дипломатичному й, можливо, найважливіше, у психологічному вимірах.

Український президент Володимир Зеленський уміло цим скористався, надавши росії “дозвіл” провести святкування на Красній площі під час короткого перемир’я. Люди на кшталт путіна не зносять глузування, особливо коли воно ґрунтується на правді.

Ситуація на фронті теж дедалі більше схиляється на бік Києва. Як зазначає Дмитро Кулеба, колишній міністр закордонних справ України, “путін прорахувався”. росія з жорстокою регулярністю гатить по містах поблизу лінії фронту. Але просувається вона повільно – якщо взагалі просувається, і ціною, яку не здатна довго витримувати. Україна компенсує брак особового складу винахідливістю: наземні роботи й безпілотники у небі тепер вбивають п’ятьох російських солдатів на кожного загиблого українця.

Україна має перевагу й у глибинній війні: далекобійні удари завдають серйозної шкоди російській економіці та підривають бойовий дух. Через чотири роки українці похмуро звикли до людських і матеріальних втрат від нічних російських атак. Для росіян смерть із небес – нова й моторошна. “москва ще не програє війну, – пише цього тижня Кулеба. – Але вона програє свою модель війни, і ця поразка стає дедалі очевиднішою”.

Контраст між двома лідерами теж разючий. путін із застиглим поглядом, охоплений страхом замаху, ховається у бункерах і виходить на люди лише задля того, щоб відзначити найголовніше свято своєї країни – у товаристві північнокорейських солдатів та президента Лаосу. Зеленський вільно пересувається власною країною й виступає почесним гостем на світових самітах.

Дедалі очевидніше, що ця війна не завершиться на російських умовах. Воєнні поразки, економічні негаразди, соціальна напруга та публічне приниження означають, що в якийсь момент, можливо, доволі скоро, путіну доведеться розпочати серйозні переговори й піти на поступки, а не вимагати їх. Або ж війна сповзе у невизнаний глухий кут: жахливий для українців, які залишилися під російською окупацією, але все одно далекий від початкових цілей кремля. Якщо путін розраховував, що лестощі на адресу Дональда Трампа змусять США “віддати” Україну, – його ставка не зіграла.

Та все це аж ніяк не привід для заспокоєння. Ніщо не поверне загиблих, не втішить  рідних і не зцілить скалічених по обидва боки. Воєнні рани – фізичні, психологічні та соціальні – лишаються надовго після того, як замовкає зброя. Будуть зведення рахунків: між тими, хто воював, і тими, хто ні; тими, хто нажився, і тими, хто втратив; тими, хто виїхав, і тими, хто залишився; тими, чию жертву визнано, і тими, кого ніхто не помічає.

Прірва між тим, чого Європа очікує від України, і тим, чого Україна очікує від Європи, – велетенська. Україна вдає, що серйозно займається реформами. Європейці вдають, що серйозно ставляться до її вступу в ЄС. Поступ болісно повільний. Політичної волі бракує. Якщо ми не змогли надати Україні потрібної підтримки в умовах воєнної надзвичайної ситуації, то які шанси, що наші уряди забезпечать економічну допомогу, гарантії безпеки й політичну інтеграцію тоді, коли стихнуть бої?

Україна принаймні зможе втішити себе тим, що чинила опір російській агресії. По інший бік навіть цього не буде. Повоєнна росія матиме справу з близько двома мільйонами ветеранів – озлоблених, скалічених, непрацездатних, залежних, відчужених, нездатних до бодай якогось нормального життя. Особливо небезпечні 180 тисяч засуджених, які проміняли в’язницю на армію. Минулорічна доповідь правозахисної групи “Глобальна ініціатива проти транснаціональної організованої злочинності” описала наслідки повернення таких людей із поля бою: сплеск домашнього насильства, бандитизму й тюремних “понять”, а також зростання випадків застосування вогнепальної зброї в російських прикордонних регіонах.

І це лише передсмак того, що чекає на росію (і на країни, до яких росіяни можуть в’їжджати), коли додому повернеться основна армія. Воєнні ветерани в усі часи були джерелом нестабільності. Найочевидніша паралель – Німеччина після 1918 року. Та війна завершилася виснаженим агресором, перемир’ям і великими сподіваннями. Однак подальші події вийшли з-під контролю: воєнізовані загони фрайкорів розхитували і Веймарську республіку, і її східних сусідів, поширювався руйнівний міф про “удар у спину”, а далі – диктатура й геноцид. Цю епоху яскраво описано в новій книжці про міжвоєнну Німеччину, яку написав знавець Східної Європи Віктор Себестьєн. Програти війну, а потім заперечувати, що ти її програв, як він сказав мені, “може мати ще більш руйнівні та трагічні наслідки, ніж саме її розв’язування”.

Що б не сталося в Україні, росії й далі потрібні вороги – насамперед європейські країни, яких вона звинувачує в підтримці Києва. Що сильніше путін почуватиметься загнаним у кут, то ймовірніше, що він почне “бити навсібіч” – удома чи за кордоном. Коли в інтерв’ю цього тижня головнокомандувача Збройних сил Швеції Мікаеля Клессона запитали, коли росія може бути готова перевірити рішучість НАТО раптовою атакою, він відповів коротко: “Уже зараз”.

Джерело: The Times