Для трохи довшого літнього читання я вирішила розглянути історію інтеграції північноєвропейських країн до європейських структур у контексті регіональної співпраці північних країн.

Регіон Північної Європи, до якого належать Данія, Фінляндія, Ісландія, Норвегія та Швеція, вирізняється давньою традицією регіональної співпраці. Чинна інституційна основа співпраці цих п’яти держав існує вже понад 70 років і бере початок від заснування Північної ради 1952 року. Північні країни також одними з перших запровадили вільне пересування: Північний паспортний союз з’явився 1952 року – за три десятиліття до Шенгенської угоди 1985 року, яка згодом переросла в загальноєвропейську систему мобільності. Угоду про спільний північний ринок праці підписали 1954 року, щоб доповнити свободу пересування, закладену паспортним союзом; разом вони утворили основу мобільності між північними країнами. Крім парламентської Північної ради, 1971 року створили Раду міністрів північних країн.

Попри регіональну співпрацю, Північна Європа залишалася розрізненою щодо рішення приєднуватися чи не приєднуватися до євроатлантичної інтеграції. Данія, Ісландія та Норвегія стали країнами-засновницями НАТО, тоді як Швеція обрала нейтралітет у часи холодної війни, а Фінляндія взагалі не мала такого вибору – через договір про дружбу з Радянським Союзом, укладений унаслідок миру, яким завершилася Друга світова війна.

Данія стала єдиною північною країною, яка вступила до Європейської спільноти – попередниці Європейського Союзу – ще за холодної війни: 1973 року, в одній хвилі розширення з Великою Британією та Ірландією. Норвегія двічі подавала заявку на вступ до Європейської спільноти в складі тієї самої групи, однак обидва рази це розширення відхиляли через заперечення президента Франції Шарля де Ґолля проти членства Великої Британії. Згодом норвежці на референдумах 1972 року, а потім і 1994-го, коли до ЄС вирішили приєднатися Швеція та Фінляндія, проголосували проти вступу до Європейської спільноти/ЄС. Ісландія подала заявку на членство в ЄС 2009 року, але перервала переговори 2015-го.

Регіональна співпраця північних країн розвивалася на тлі ширшої європейської інтеграції та (не)участі в ній цих держав. Часом така співпраця слугувала способом компенсувати недоліки, спричинені неучастю в загальноєвропейських процесах, але подеколи етапи ширшої європейської інтеграції робили північні формати непотрібними. Наприклад, у 1960-х ідею створення північного митного союзу та північної зони вільної торгівлі відкинули після того, як Данія, Норвегія та Швеція 1960 року заснували Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ) разом із Великою Британією, Швейцарією, Португалією та Австрією, а Фінляндія та Ісландія приєдналися до неї згодом – 1961 та 1970 року відповідно.

Водночас розбіжність у членстві в євроатлантичних організаціях і далі залишалася перешкодою для тіснішої регіональної співпраці. Показовий приклад – Оборонна співпраця північних країн (NORDEFCO), заснована 2009 року, яка по-справжньому набула обертів лише після того, як Фінляндія та Швеція вирішили вступити до НАТО 2022 року, знявши тим самим бар’єри для співпраці, які створював їхній позаблоковий статус, тоді як інші три країни наголошували, що саме НАТО є для них основним рішенням у сфері оборони.

Північні країни та ЄС: однією ногою всередині, іншою – зовні

За винятком Фінляндії, єдиної північної країни в єврозоні, жодна інша північна держава не інтегрувалася з ЄС без застережень. Швеція та Данія не запровадили євро як валюту, а Данія спершу мала ще три винятки після того, як Маастрихтський договір 1992 року, що перетворив Європейську спільноту на Європейський Союз, було відхилено на данському референдумі. Данський виняток щодо громадянства ЄС фактично зняли Амстердамською угодою 1997 року, яка роз’яснила, що громадянство ЄС є доповненням до національного, а 2022 року Данія проголосувала за приєднання до Спільної політики безпеки та оборони ЄС, залишивши чинними лише винятки щодо Економічного і валютного союзу та сфери юстиції і внутрішніх справ.

Тоді як держави-члени ЄС – Швеція та Данія – мають власні винятки, країни поза ЄС, Норвегія та Ісландія, обрали тісні відносини з Європейським Союзом і долучилися до низки напрямів європейської інтеграції. Обидві держави є членами Європейського економічного простору (ЄЕП), що надає їм доступ до внутрішнього ринку ЄС, а як члени ЄАВТ вони також входять до Шенгенської зони. Норвегія робить суттєві внески до бюджетів тих програм і агентств ЄС, у яких бере участь, зокрема Frontex – агентства прикордонної та берегової охорони ЄС. На основі рамкової угоди 2004 року Норвегія також бере участь у низці як військових, так і цивільних операцій ЄС із врегулювання криз, а також робить внески до Європейського оборонного фонду та Європейського фонду миру. 2024 року Норвегія підписала з ЄС угоду про партнерство у сфері безпеки та оборони.

Коротко кажучи, Норвегія обрала якнайтісніше партнерство з ЄС, зупинившись за крок до повноцінного членства, – подібно до відносин Фінляндії та Швеції з НАТО аж до їхнього вступу 2023 та 2024 року відповідно. І так само, як її сусіди в межах НАТО, Норвегія стикається з недоліками участі без членства: у січні 2025 року уряд країни розвалився через імплементацію енергетичних правил ЄС. Ще один наочний приклад ризиків, пов’язаних із таким “напівформатом” Норвегії з ЄС, – небезпека опинитися під перехресним вогнем у тарифній війні між Трампом і ЄС; саме ця загроза й спонукала велику норвезьку делегацію, зокрема 30 керівників компаній, вирушити до Брюсселя у квітні 2025 року, щоб запевнити ЄС у своїй прихильності.

З огляду на те, що Ісландія має провести референдум щодо поновлення процесу вступу до ЄС 29 серпня цього року, імпульс для нової хвилі північного розширення сильніший, ніж, мабуть, будь-коли раніше. Позитивний ефект від об’єднання в межах НАТО поширився і на дискусію щодо ЄС.

Пов’язати північне розширення ЄС з Україною

Те, що Ісландія, можливо, рухається до членства в ЄС, – це добре, але Норвегії теж необхідно долучитися. Попри позитивну динаміку у відносинах Норвегії з ЄС, норвезькі політики й далі не поспішають порушувати це питання. Як і у Фінляндії та Швеції щодо членства в НАТО до 2022 року, у норвезькій політиці поки що не було жодних електоральних дивідендів від того, щоб виступати за вступ до ЄС. Опитування громадської думки, проведене в лютому 2026 року, зафіксувало 38 відсотків прихильників, тоді як майже половина респондентів усе ще висловилася проти членства в ЄС.

Норвегія та Ісландія стали б бажаними новими членами, причому особливо Норвегія мала б у ЄС значну вагу завдяки статусу головного постачальника газу до Європи – на неї 2025 року припадала майже третина імпорту природного газу до ЄС. Але якщо для цих двох північних країн членство в ЄС було б лише приємним доповненням, то для України, а певною мірою і для Молдови, питання вступу до ЄС – це питання життя і смерті. Попри геополітичну терміновість, євроінтеграція України навряд чи буде безболісною через вплив, який її вступ матиме на Спільну аграрну політику ЄС. Пов’язавши вступ України і Молдови з хвилею північного розширення, ЄС може змінити наратив на переважно позитивний. Особливо Норвегія могла б переважити шальки терезів, якби вирішила прив’язати власний вступ до вступу України. Якщо колись і існувала ситуація, вигідна для всіх сторін, – то це саме вона. Стільки перемог одразу!

Джерело