Говорити про потребу в переконливій перемозі в ці дні екстремальних погодних явищ звучить дещо дивно. І все ж саме нищівна поразка Дональда Трампа на листопадових проміжних виборах є неодмінною умовою того, щоб Сполучені Штати почали зупиняти свідому й стрімку ерозію власної демократії. Авторитетний Інститут дослідження різновидів демократії (V-Dem) при Гетеборзькому університеті констатує, що 2025 року у США стався один із найстрімкіших зафіксованих спадів рівня ліберальної демократії. У щорічному звіті “Democracy Report 2026” зазначено: “Демократія у США нині перебуває в найгіршому стані за останні 60 років”.

Це відбувається саме тоді, коли імперська республіка відзначає 250-річчя свого заснування. Небезпека, про яку ще на зорі американського конституційного ладу попереджали антифедералісти на кшталт Патріка Генрі, – надміру могутній президент, який зловживає виконавчою владою, прагнучи стати новим королем, – сьогодні близька як ніколи.

За підрахунками аналітиків V-Dem, упродовж 2025 року Трамп видав щонайменше 225 указів, тоді як контрольований республіканцями Конгрес ухвалив лише 49 законів – здебільшого з другорядних питань на кшталт зміни порядку перенесення податкових термінів через стихійні лиха. “Проєкт 2025” Heritage Foundation, розроблений для просування так званої “теорії унітарної виконавчої влади”, вже виконано більш ніж наполовину – цьому посприяли й рішення Верховного суду.

Важливий пункт у плані дій будь-якого потенційного автократа – забезпечити собі перемогу на наступних виборах. Схоже, Трамп активно працює і над цим завданням. Окрім кричущого партійного маніпулювання межами виборчих округів, на яке подекуди тим самим відповідають і демократи, фіксують численні спроби позбавити права голосу групи виборців, схильні голосувати за демократів, – через обмеження поштового голосування, вимогу на місці надати документальне підтвердження громадянства США чи інші юридичні й процедурні перешкоди. Якщо результати виборів 3 листопада виявляться близькими в низці округів, від яких залежатиме контроль над Палатою представників, Трамп і республіканці, найімовірніше, використають усі можливі важелі, щоб дискваліфікувати переможців-демократів або не допустити їх до роботи.

Звідси й необхідність саме переконливої перемоги. Цієї весни в Угорщині я побачив: коли масове неприйняття чинної влади достатньо широке й перетворюється на високу явку, воно змітає всі перешкоди, вибудувані потенційним автократом, а угорські перешкоди загалом були значнішими за американські. Вибори можуть бути нечесними й навіть не цілком вільними, але їхній результат усе одно залишається незаперечним для всіх.

Якщо запитати, хто найбільше сприяє переконливій перемозі над Трампом, відповідь очевидна: сам Дональд Трамп. Він будував передвиборчу кампанію на нагальних питаннях добробуту звичайних американців, але поєднання його тарифів і розв’язаної ним війни на Близькому Сході натомість підвищило вартість життя – найпомітніше це видно за цінами на бензин. М’яко кажучи, немає очевидного шляху до переможного миру у війні проти Ірану, яка, за офіційними даними, вже коштувала 37,5 млрд доларів, а нова адміністрація вже просить додаткові 67,1 млрд доларів на ці потреби. За опитуваннями, частка противників війни наближається до 60% – приблизно такого самого рівня сягнув і рейтинг несхвалення діяльності президента. Відверта корупція його режиму лише посилює непопулярність: за однією з оцінок, Трамп зі своєю сім’єю вже збагатився приблизно на 2 млрд доларів. Останнє викриття – план президента ФІФА і соратника Трампа Джанні Інфантіно продати інвестиційному фонду під керівництвом Джошуа Кушнера частки в управлінні Чемпіонатом світу. Джошуа Кушнер – брат чоловіка доньки Трампа Іванки. Здається, навіть сатира безсила перед таким поєднанням ФІФА і Трампа.

Усе це разом узяте – виборчий еквівалент відкритих воріт для демократів. Але де ж їхній Ліонель Мессі чи Гаррі Кейн, здатний забити цей м’яч? Такого ніде не видно. Як європеєць у США, я раз по раз озираюся і запитую: “А де ж лідер опозиції?” Де, якщо згадати угорський приклад, опозиційна постать на кшталт Петера Мадяра, яка очолить дисципліновану, ефективну загальнонаціональну кампанію та на поширене відчуття, що настав час змін, відповість: “Ось які зміни вам потрібні”? Друзі зі Стенфордського університету, які досліджують ці питання, кажуть мені, що на цьому етапі виборчого циклу такої постаті зазвичай і не буває. Проміжні вибори 1994 року, коли лідер республіканської меншості в Палаті представників Ньют Гінгріч своєю програмою “Контракт з Америкою” сформував загальнонаціональну кампанію і допоміг забезпечити переконливу перемогу республіканців, – це радше виняток, що підтверджує правило.

Зазвичай проміжні вибори перетворюються на референдум щодо чинного президента та його партії, і правляча партія зазвичай втрачає частину місць, особливо в Палаті представників. Утім, якщо простежити результати від часів Другої світової війни, розкид виявляється доволі широким: від 54 втрачених місць 1994 року і 63 у 2010-му до лише п’яти в 1986-му та дев’яти у 2022-му. Цього разу втрату менш ніж десяти місць, найімовірніше, запекло, а можливо, й насильницьки оскаржуватимуть.

Навіть якщо об’єднавчого лідера на кшталт Мадяра в американській системі годі й очікувати принаймні доти, доки 2028 року не з’явиться кандидат у президенти,   демократи й так доволі кепсько використовують свій шанс забити м’яч у порожні ворота. 75-річний лідер меншості в Сенаті Чак Шумер аж ніяк не схожий на зіркового нападника: за опитуваннями, він конкурує з Трампом за звання найбільш непопулярного політика. Найбільше енергії натомість у демократичних соціалістів на кшталт мера Нью-Йорка Зорана Мамдані, проте залишається питання, чи здатні вони перемогти в таких штатах, як Мічиган або Вісконсин. Оглядач і подкастер New York Times Езра Кляйн припускає, що саме ця внутрішня різноманітність демократів могла б стати їхньою сильною стороною: мовляв, у Канзасі потрібен один тип кандидата, а в Сіетлі – зовсім інший. Кожному місцю – свій кандидат. Утім, помилка з вибором кандидата бодай на кілька із 35 місць у Сенаті, за які цього разу точитиметься боротьба, найімовірніше, коштуватиме демократам і без того примарного шансу здобути більшість у Сенаті.

На кону тут – не майбутнє Демократичної партії, а майбутнє самої демократії. Звичайний для проміжних виборів перехід контролю над Палатою представників до іншої партії – це абсолютний мінімум, необхідний для того, щоб хоча б почати стримувати, якщо не зупиняти, безпрецедентну ерозію ліберальної демократії за Трампа. Частково цей стримувальний ефект забезпечать конституційні повноваження Конгресу – контроль над фінансуванням уряду, право проводити розслідування та оголошувати імпічмент. Але якщо станеться справжня переконлива перемога, іще важливішим буде психологічний перелом: Трамп почне виглядати так, як він сам боїться виглядати найбільше, – “невдахою”. Саме тому людина, яка прагне бути королем, спершу намагатиметься не допустити появи Палати представників, підконтрольної демократам, а якщо це не вдасться – обійти її повноваження та всіма наявними засобами позбавити її легітимності. І все ж це був би лише кінець початку.

Торік улітку я написав колонку про те, що в американців є 400 днів, аби врятувати свою демократію. Тепер цих днів лишилося трохи більше, ніж 90.

Джерело